Хаузмайстер Шерешевський

Шерешевський художник, м’ясник живопису, який розрубав академію пополам і жарить її нутрощі просто на палітрі. Вириває сюжети з м’яса реальності, шматує мазками, як цвяхами по склу, і викладає перед тобою, ще паруючими.

Пише як фехтувальник садист із майстерністю нейрохірурга. Дрібні мазки, наче голки, тисячами втикаються в полотно, як голодні комахи в мертве тіло. Він не малює — він прасує по нервах. Форма з’являється не з логіки, а з болючої насолоди процесом живопису, а потім його спогляданням.

Колір. Тут шматки пекельного апельсина, синева після вибуху, рожевий фарш із світла на тлі темних нюансів. Кольори б'ються між собою за право бути гучнішим. Палітра як поле бою. І ти, глядач, — не глядач. Ти поранений. Шерешевський не пропонує думати — він хлопає долонью тобі по обличчю, щоб ти нарешті відчув. На його полотнах і війна, і похоть, і їжа, і нудота — все в одному казані, який кипить на вогні суспільного лицемірства. Його полотна як нутрощі країни, розрізаної війною. Подивись — і не забудеш.

Шерешевського люблять і не люблять — бо він нахабний, різкий і не боїться бути несерйозним у серйозному контексті. Його живопис — це постійна провокація: візуальна, концептуальна, іноді відверто глузлива.

Він плює на «правильність». В епоху, коли всі вчаться говорити про травму з повагою і стерильністю, він її малює смачним шматком сала, пляшкою пива, оголеним тілом у дивному антуражі. Це дратує. Особливо тих, хто намагається тримати себе в рамках етичного, естетичного, політичного коректного — а він, замість вибачитись, малює ще крутіше.

Його люблять і не люблять за іронію, яку складно пробачити, — бо вона ріже по живому. Іронізуючи над війною, тілесністю, пафосом, чоловічими якостями чи жіночністю, він вивертає табу, як кишені, і кидає все це на підлогу — мовляв, ось вам, грайтесь. Це для когось образливо. Це для когось занадто чесно. І часто — занадто смішно в тому, де на їх думку не має бути смішно.

А ще він — старий вовк у світі молодих борців за концепт, за деконструкцію, за пошук самоідентичністі. І те, що він малює руками, фарбами, маслом і очима, а не засобами contemporary-art — дратує. Бо поки хтось пише заявку на резиденцію з шістьма пунктами феміністського контексту, Шерешевський просто йде і малює вагітну жінку в броніку або бійця з сосискою — і всі все розуміють.

Його не люблять ті, хто боїться бути осміяним, бо з Шерешевським легко стати жертвою. Бо в його світі мистецтво — це цирк, м'ясорубка і панахида в одному флаконі. І якщо ти приходиш туди з ідеями про чисту естетику або високий меседж — ти ризикуєш вийти звідти в клоунському капелюсі.

Він незручний. І тому — небезпечний. А отже, й не всім до смаку.

А іронія? Вона тут, як цвях у труну пафосу. Вона гниє, сміється, смердить, лікує. Його гумор називають веселим цинізмом із релігійним екстазом, що смокче з тебе останній сенс.

Живопис не просить дозволу, не шукає аудиторії — він приходить, як нічний веселий кошмар, і лягає тобі на груди, поки не прокинешся просвітленим, або навпаки.

Ось такий Шерешевський. Не для того, щоб любити або не любити. А щоб хвилюватись.

ПРО ВИСТАВКУ «Хаузмайстер»

Старе місто у Шерешевського — стан свідомості. Психоделічне занурення у плоть часу, що вже не тече, а ворушиться. Тут немає історії. Є лише відлуння. Хрипле, п’яне, кохане до судом.

Будинки мов маленькі романтичні гніздечка, але ніякої ідилії. Це будівлі для тих, хто доживає, ще здатен марити минулим. Будинкі старі, мов легені курця, стіни їхні не штукатурка, а шкіра, яка зітхає, коли ти до неї торкаєшся поглядом. Вони тримтять, пульсують світловими різнокольоровими плямами, пітніють. І світяться. Їхня плоть — м’ясиста, масляна, згустками охри, ультрамарину, фіолетової млості, темно-зеленої хвороби. Стріляє акцентами, пульсує ними...

Дивишся — і хочеться стати одним із них. Перетворитись. Врости корінням у бруківку, мати свої вікна-очі, мати в собі кімнати — темні, теплі, хрипкі. Щоб хтось зайшов. Приніс дешевий алкоголь. Поцілував. Залишився. Щоб не життя — а існування в мурованій оболонці, де кожна тріщина — це пам’ять, кожен грибок на стіні — це збудник мрії, кожен стогін вітру в димоході — це музика.

Шерешевський показує, ким ти міг би бути, якби перестав бути людиною. Якби став отакім будиночком. Зі своїми демонами в підвалі. Зі світлом у кухні. Зі сном на горищі. Зі зношеним тілом, яке тримається, бо всередині ще хтось є.

Вони і живуть як організми. Або в них щось живе — паразит, дух, спогад. І вони деформуються елегантно, мов танцюють, підлаштовуючи свою форму під внутрішню істоту. У будинків є очі. Живі — світяться, мертві — матово мовчать, ті, що сплять — напружені, затиснуті снами. Це погляди, які не можна витримати довго. Вони бачать тебе зсередини.

І ця мрія — стати стіною, за якою хтось сміється або плаче — романтична до болю. Жорстока до ніжності. І навпаки.

Пастозний, густий живопис, мов м’ясо, що оголене ножем. Але серед цього бруталізму — раптом мереживо кольорів, імпресіоністське мерехтіння, як пульсація. Світло в картинах не просто освітлює — воно хворіє. Воно б’ється в конвульсіях, вибухає зсередини фасадів, наче крізь бетон пробивається щось живе. Будинки дивно світяться — то тривожно, то звабливо. То ніби збираються напасти, то — втекти, або вирости, як пухлини, які перетворюються на марення, на привидів, на щось, чого не може бути, але що вже є.

Фарби у Шерешевського як стигла музика, що зависла в повітрі й не може зникнути. Вона доспівала свою мелодію, але ще звучить у стінах, у вигинах дахів, у ритмах розбитих вікон. Не форма, а післязвуччя. Глухий резонанс буття, що тліє у камені.

Кожен будинок — акорд, що не розв'язується, тримається у повітрі з напругою, мов прощальний погляд. Їхні стіни — ноти, що вчипилися у ґрунт. Двері — відкриті паузи, в які колись заходили голоси. Все тут грає, але грає всередину, ніби не для вуха, а для пам’яті. Ніби місто саме слухає себе — і сумує.

Це музика часу, що перестав бути лінійним. Тут він — як плівка, перемотана туди-назад, подряпана, але ще тепла. Тут звучить пам’ять не події, а її відлуння. Забутий голос як темна фігура у закритого магазина, де продають ліки від сумнівів і суму - алкоголь. Рух за фіранкою. Глухий стукіт кроків, яких давно нема. І будинки це пам’ятають — не мозком, а матерією. Кожна тріщина — як відлуння звуку, кожна облуплена пляма — як затримана нота.

Вони стоять, вони грають. Кожен по-своєму. Один — як скрипка, що ридає. Інший — як контрабас, що бурчить уві сні. Є ті, що танцюють — гнуться, вигинаються в півтемряві, як п’яні джазові соло. Є ті, що хочуть злетіти, як фантомна арія, вирватись із структури й розсипатись у чистий звук або перетворитись на обірвану струну.

М’яка гнітюча краса — нескінченне згадування. Місто, що не вмирає, бо не дозволяє собі перестати звучати.

Виставка відтворило місто — як спогад про дитинство, яке десь тут було. Це ностальгія за домом, в якому ніколи не жив, але який завжди був у тобі. І тепер хочеш в нього зайти. Назавжди. Щоб зникнути в його м’якій, брудній, прекрасній темряві.

Хаузмайстер" — це досвід зіткнення з психікою міста, яке перетворюється на привід, марить, але все ще дихає. Це виставка-галюцинація. Це маячня, в яку ти провалюєшся, мов у дірку в стелі, і випливаєш вже іншим. Старі будинки більше не будуть просто будинками. Вони хрипло дихатимуть за твоєю спиною.