20 квітня 2024 року у Венеції відкрилася 60-та Бієнале Мистецтва. Перший раз її куратором було призначено представника країн Латинської Америки – Адріано Педрозо, художнього директора Музею мистецтва у бразильському Сан-Паоло (MASP). Бієнале триватиме до 24 листопада. Гасло цього року – Foreigners are Everywhere («Іноземці повсюди»). У широкому сенсі ми усі іноземці. Окрім існування біженців, експатів та емігрантів, ніхто не може заперечувати стану, коли ти відчуваєш себе чужинцем у своїй рідній країні.
У розповіді про бієнале я буду дотримуватися комфортного для мене формату рейтингу. Цього разу це буде рейтинг із п’яти найцікавіших павільйонів.
Почну з Нідерландів. Навіть не тому, що їхня експозиція мені так уже сильно сподобалася. І не тому, що ми зараз із ними сусіди. А тому, що у соцмережах українських митців я наштовхнулася на дуже цікаву інтерпретацію експозиції. Інтерпретацію, яка не відповідає задуму куратора Ренцо Мартенса та художника Хішама Халіді. На фасаді кожного іншого павільйону розташовано назву країни, виставка якої знаходиться всередині. Павільйон Нідерландів було названо CATPC (Cercle d’Art des Travailleurs de Plantation Congolaise) на честь творчого об’єднання митців з Конго. Я не розглядаю факт формального місцеперебування групи на території Демократичної Республіки Конго, яка протягом 52 років була колонією Бельгії, як латентний войовничий випад Нідерландів проти Бельгії. Особливо якщо взяти до уваги каламутне колоніальне минуле самих нідерландців. САТРС представили експозицію The International Celebration of Blasphemy and the Sacred («Міжнародне свято богохульного та сакрального»), де усі скульптури зроблені із глини, що видобули із землі, в якій все ще існують залишки старих лісів.
Я погарячкувала, коли назвала об’єднання творчим. Воно не лише творче, а і включає важливу бізнес-складову. На гроші, отримані від продажу робіт із місцевої глини, художники скуповують виснажені плантації, щоб вести екологічне для природи та для людей сільське господарство. Останнім часом вони придбали близько 200 гектарів землі. Так розповідь про мистецтво перетворилася на репортаж з економіки. Згідно з інформацією від художників, дохід із плантацій, які руйнують фізичні, культурні та емоційні зв’язки місцевих людей зі своїм минулим та природою, йшов та продовжує надходити через корпоративне спонсорство на підтримку європейських музеїв. Відчувають чи ні останні свою провину у цьому?
Якщо ні – то САТРС готові їм про це сказати прямо, навіть формою свого павільйону – це білий куб дизайну нідерландського митця Герріта Рітвельда, створений у 1954 році. Європейські музеї продовжують експонувати предмети племінного мистецтва жителів Африки, а у кубі європейця Рітвельда експонуються скульптури африканських художників. До речі, не тільки європейські – вперше за 50 років до Старого світу повернулася дерев’яна скульптура, зроблена невідомим автором з етнічної групи пенде, яке живе на південному заході Конго. Ця фігура бельгійського офіцера Максимільяна Бало, вбитого у 1931 році за жорстокий рекрутинг місцевих до нідерландсько-бельгійської корпорації Unilever, була позичена у Музею мистецтва Вірджинії, США. Додам, що вбито його було місцевими, й підемо далі.
Якщо я почала з павільйону, назва якого була неочевидною, якщо виходити зі змісту самої зали, то продовжу інсталяцією, яка розташована у павільйоні Польщі. Не без скандалу розташована. Зі скандалом та плітками. Пригадуємо – спочатку Польщу мав представляти художник Iгнацій Чвартос із роботою «Польські вправи у трагедії світу: між Німеччиною та Росією», де зображено колишнього канцлера Німеччини Ангелу Меркель та актуального і, здається, довічного президента Росії, яких з’єднала палаюча свастика. Чвартос виграв офіційний конкурс за можливість представляти Польщу. Вибір журі підтвердив міністр культури. Вже колишній. До речі, зняли його не через конкурс, – у Польщі змінилася керівна партія.
13 грудня був призначений новий міністр культури, який звільнив із посади Януша Яновського, директора Національній галереї Zachęta, яка керує Венеційською бієнале з боку Польщі, та скасував рішення про представництво Чвартосом Польщі. 29 грудня міністр оголосив, що у Венеції країну представлятиме українське творче об’єднання Open Group – Юрій Білий, Павло Ковач, Антон Варга та кураторка Марта Чіж. Наратив про суто мистецьку подію перетворився на практично детективний роман.
Ще пару слів про Чвартоса. Проти його роботи заяву подали три членкині журі цьогорічної бієнале. Але все одно її можна побачити, хоч і поза офіційною програмою. Під гаслом «Польща без цензури» вона демонструється у приватному будинку венеціанця польського походження прямо за стінкою польського павільйону. Я доволі скептично ставилася до відеоарту. Це моя особиста проблема. Об’єднання Open Group запропонувало терапевтичне імерсивне дійство «Повторюй за мною», до якого міг долучитися – і долучався – кожний охочий з відвідувачів. На великому екрані біженці з України пропонували повторювати за ними звуки, з якими летять снаряди. Таке собі сучасне караоке, які часи, такі і пісні. Перед екраном стоять мікрофони. До них підходять люди й повторюють за українцями. Ідея проста. У тому її сила. За методом Мікеланджело, наші митці взяли й прибрали усе зайве, залишивши тільки – людей, які діляться своїм травматичним досвідом на зрозумілому фізичному рівні; людей, які в силу своєї емпатії бажають долучитися до цього досвіду; людей, які спостерігають за тими та іншими й прислухаються до себе, до своїх внутрішніх змін, які відбуваються, коли вони відчувають у шлунку відтворені людьми звуки гармат.
У павільйоні Франції художник із Карибів Жульєн Крезе та кураторки Селін Копп і Сінді Сіссохо представили мультидисциплінарну експозицію Attila cataracte ta source aux pieds des pitons verts finira dans la grande mer gouffre bleu nous nous noyâmes dans les larmes marées de la lune, переклад назви якої я залишу для знавців французької. Експозиція починається з екстер’єру павільйону. На фасаді розташований екран, де демонструють фонтан Обсерваторії з паризького Люксембурзького саду. Інша назва фонтану – «Чотири частини світу», їх символізують жіночі фігури, які тримають земну кулю. В інтерпретації Крезе їхня збалансованість розібрана на елементи. Можливо, з його боку – це знову переосмислення колоніального минулого Карибів та Франції, як втілення усіх колоніальних намірів імперських країн, чиї експансії розривають наш світ на шматки. Виставка апелює до слухових, візуальних, рухових рецепторів. Крезе відтворив атмосферу ефемерного, але дуже правдоподібного підводного світу за допомогою скульптур із мотузок, залишків реального корабля, сміття, – а щоб глядачі не дуже відривалися від реальності сьогодення, – пластикових пляшок та мобільних телефонів. На екранах демонструються химерні тварини – люди-скати або кальмари, які начебто танцюють під музику, що лунає у павільйоні.
США перший раз запропонували представнику корінного населення представляти країну у Венеції. Ним став художник Джеффрі Гіббсон, який походить з племен черокі та чокто. Разом із кураторками Ебігейл Віноград та Кетлін Еш-Мілбі він представив виставку «Місце, в якому мене можна розмістити». Виставка ця, знову ж таки, починається не просто з фасаду, а з архітектурної структури самого павільйону, який збудовано у класичних традиціях неопалладіанства з центральним портиком та симетричними боковими крилами динамічного червоного кольору. На багатошаровій скульптурі перед портиком відбуваються музичні виступи. Через усю експозицію Гіббсон проводить важливі не тільки для Америки наративи, цитуючи фрази «Ми вважаємо ці істини самоочевидними» з Декларації незалежності, або «Ми створені історією» Мартіна Лютера Кінга-молодшого.
Внутрішній простір Гіббсон утворив також за класичними принципами – галереї анфіладами тягнуться одна за одною. У першій з них стоять дві велетенські фігури, розшиті бісером, намистинами та стрічками, з грубо зробленими головами із глазурованої кераміки – це омажі до традиційного мистецтва жителів Америки. Окрім них на виставці демонструються картини Гіббсона зроблені у змішаній техніці, його скульптури, зокрема боксерські груші, розшиті бісером.
Моїм персональним переможцем став – несподівано для мене самої – павільйон Єгипту. Після півтори години у черзі інакшого й не могло бути. І знову це звернення до колоніального минулого країни, а саме до драматичних подій літа 1882 року, – коли побутова бійка між єгиптянином та мальтійцем перетворилася на формальний привід для окупації Британією Єгипту та утворення з нього британського протекторату на наступні 70 років. Це звернення художник Ваела Шоукі зробив у вигляді 45-хвилинного фільму-мюзиклу, знятого просто неба у театрі Александрії (Шоукі виступив режисером та хореографом). Він сплітає реальні факти, персональні спогади, міфи та легенди, якими обросли події 1882 року. Те, що Шоукі обрав легковажний мюзикл як форму оповіді про трагічні події, тільки підсилює трагізм історичних реалій. Фільм доповнюють предмети колекційного дизайну, зроблені у поєднання суто традиційних єгипетських та європейських технік та матеріалів, – дзеркало з Мурано, шафи та скульптури із цукрової тростини, глини, квасолі, соломи, міді та кераміки.
Робити висновки на основі п’яти павільйонів з усіх, що представлені на Бієнале Мистецтва, – невдячна праця. Але, можливо, чужинці повсюди саме завдяки колоніальному минулому, яке чекає на переосмислення, та імперській атавістичній політиці сучасних ретроградів.