Дивлюсь я на небо, з якого сиплеться холодний дощ, дивлюсь на темні вікна мистецького об’єднання БЖ-АРТ на Лук’янівській, 69/71, та й гадаю собі – скільки ж проблем висвітлило це відключення світла художникам!
Вже кілька тижнів Київ гуде – у підпорядкованій НАОМА будівлі, де пліч-о-пліч багато років існували гуртожитки НАОМА, Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого і майстерні БЖ-АРТ, тепер, немов маркіз Карабас, віддає суворі накази ректор академії, а всі інші розбіглися (як студенти Карпенко-Карого) або потерпають (як відключені художники). Але сказати я хочу не про цю ідіотичну ситуацію, про неї вже багато сказано, а про вузол проблем.
Тільки-но художники закричали про відключення електроенергію під зиму, суспільство – опа! – відкрило очі. І зненацька побачило якихось нероб, котрі чомусь займають державні майстерні, ні за що не сплачують та ще й не бажають дарувати музеям свої твори. Дуже швидко нарід додумався – художників треба вигнати, майстерні відібрати і якось їх поділити, щоб на всіх вистачало. Бо ж у когось майстерня є, а у когось немає, і треба за грубі гроші орендувати.
І розумієте, це все не просто локальна сварка між державними організаціями, не просто сотня-друга безглуздих коментарів про «взять и поделить», а системна вада української культури, державної політики у сфері мистецтва… і помилка самих художників, які пливуть за течією.
Молоде покоління прагне прозорості, в тому числі у розподілі майстерень. Он, розповідають, у Німеччині є відкритий реєстр приміщень, які держава відремонтувала і здає в оренду митцям – за ціною нижче ринковою, з вимогою використовувати за призначенням і підтримувати гарний стан. Майстерень багато. Як вони всі там існують без Спілки художників, гадки не маю!
Українські майстерні здебільшого є спадком радянської Спілки художників. Тільки не треба тут популізму – нібито їх безплатно отримували лише сервільні митці за заслуги перед партією. І майстерні, і житло, і будинки творчості, і навіть сам Центральний будинок художника будував Художній фонд, громадська організація при Спілці художників – увага, на ті кошти, які збиралися від внесків художників, відсотків від вартості художніх робіт і так інше. Тобто це була спільна справа – митці накопичували всі разом і всі разом користувалися певними пільгами. Після 1991 року майно творчих Спілок було передано їм державою, і це дуже добре, бо у 1990-ті могли все відібрати, дати підсрачник і вигнати на мороз. БЖ-АРТ – не спілчанські майстерні, але теж такий маленький острівець державної турботи про художників, за майно це відповідає Міністерство культури. Власне, на тому турбота і завершується.
Бо художника ніхто у складних ситуаціях не захищає. Спілка не захищала ніколи, адже вона сама була за радянських часів державою – в неї лише карати усіляких нонконформістів-ренегатів добре виходило. Не захищає і сьогодні, принаймні у «лук’янівський» конфлікт не втручається, хоча багато членів БЖ-АРТ є й членами СХУ.
І постає у повний зріст питання: а чому не існує в Україні такої профспілки художників, яка б реально боролася за права митців, вирішувала конфлікти, надавала юридичні послуги, видрала б у диких київських забудовників якусь промзону і зробила там кластер майстерень? А може і музей сучасного мистецтва. Мовчу-мовчу.
Зрозуміло, що професійні спілки за радянських часів були дискредитовані. Можливо, тому у нас така атрофія волі й зневіра у спільній справі. А який би розкішний страйк майстри пензля могли зробити, як красиво пройти по Хрещатику у рожевих відрах на головах, вимагаючи поваги до себе!