Не смію замахуватися на серйозну порівняльну критику двох абсолютно неординарних художників – Ендрю Ваєта (1917–2009) та Сергія Кухта (1959–1999), які мешкали у різні епохи й перебували на перехресті різних культурних традицій. Але розмірковувати про гарне і трагічне, кажучи при цьому вголос, дозволю собі в середовищі творчих людей, які, звісно, зрозуміють, що мова не про механічне зіставлення по суті зовсім різних стилів. Коли захотілося образно перегорнути сторінку про Сергія Кухта, вкотре переглянувши його роботи, подумала, що у стрічці їх все одно зустрічається не так багато. (Варто віддати належне – публікації, пов’язані з його трагічною смертю, з’являються регулярно). І згадала, як обговорювався сам Ваєт серед критиків. Вас це здивує!
Ендрю Ваєт, який народився 1917 року в Пенсильванії, вважається тепер одним із найпопулярніших американських художників і одним із перших сучасних майстрів, чиї роботи були придбані для колекції Білого дому 1970 року. Його кар’єра розпочалася з великої виставки в нью-йоркській галереї у віці двадцяти років, а джерелами творчої наснаги стали місця його проживання – Пенсильванія та Мен, тобто околиці пенсільванського містечка Чаддс Форд та літньої резиденції на березі океану в штаті Мен. Сумна та сувора краса цих місць стала відомою завдяки художнім роботам автора. Чи прославиться Вітебщина Сергія Кухта? Її пейзажі послужили тлом для кентаврів, що прогулюються по цілком впізнаваним місцям, – вітебським ярам і берегам річок. «Викрадення Європи» розгортається, до речі, не в міфічній Греції, а у Вітебську.
Долі художників складалися дуже по-різному. Ендрю Ваєт отримав премію Ейнштейна у 1967 році, був обраний членом Академії образотворчих мистецтв у Парижі, у 1988 році йому була вручена найвища нагорода Американського Конгресу – Золота медаль. Джордж Буш вручив йому Національну медаль мистецтв 2007 року. У той час як американець прожив дуже довге життя, Сергій Кухто, не витримавши тяжкості злиднів та безперспективності, пішов дуже рано, лише у сорок років.
Якщо розвивати докладніше ідею про самобутній та інтелектуальний живопис кожного, то ми помітимо, що досить маловідоме в Європі мистецтво Ваєта переносить нас на простори глибинної Америки. Будь-яка з його робіт – це відбиток рідного краю, людей, що його населяють, та історій їхнього життя. За що його і вважають найяскравішим «регіоналістом». У Кухта, як на мене, індивідуальний почерк легко вплітається в універсальну мову. При цьому національний аспект, не розчиняючись у могутності образної мови, виступає свого роду трампліном до філософського узагальнення та давнього міфу. І англієць, і француз, і білорус легко вгадують, до якого спільного андеграунду підводить пензель Кухта.
Персонаж, який біжить із пагорба в «Зимі» Ваєта, здається, не просто біжить, а тікає від чогось, вкрай стривожений, шукаючи порятунку на свіжому повітрі. Зимове світло, компактне і холодне, огортає сцену, повну недомовленості. Уздовж паркану ще лежать залишки снігу, але, попри назву, тут справа зовсім не в зимі, так само як і в сценах із кентаврами Кухта! Чорна тінь того, хто біжить з пагорба, прилипла до черевиків, як зле закляття. Хлопець, обраний американським живописцем у роді моделі, – друг дитинства художника. Картина розповідає про трагічну подію: за пагорбом щойно в автівці на залізничному переїзді померли батько художника та його племінник, які були збиті потягом. Друг дитинства Ваєта, що тікає, став першим свідком трагедії.
Кентаври Сергія Кухта рідко повністю відкриваються глядачеві, вони уникають прямого погляду та діалогу з ним. Напівкінь і напівлюдина Кухта досконалий, розумний і шляхетний. Це світ втраченої гармонії, і кентаври немов провідники в іншу реальність. Власне, як і більшість персонажів Ваєта. Кентавр Кухта, до речі, не завжди один, його супроводжує дівчина, розриваючи самоту головного героя більшості картин.
Чоловік, що йде в картині «Турецький ставок» 1944 року в американця, дуже нагадує кентавра, що віддаляється. Міфічні тварини вітебця часто обернені до нас спиною, або стоять на дорозі, якою, мабуть, і нам необхідно пройти, або просто дивляться вдалину. Якщо Ваєт не потребував асоціацій з міфом, амбівалентних смислів «присутності» – «відсутності» і непомітних «провідників» у нього достатньо: відкритих вікон із завіскою, що плескається вітром, домашнього інтер’єру без жодної душі, залишених чобіт на траві, десятку листя на тонкій гілці дерева пізньої осені, жінок, що сидять на порозі, або стоять біля вікна.
Як багато хто з вас, я помічаю, що обидва художники, кожен по-своєму, відчували бажання вивести глядача на новий рівень розуміння реальності, або взагалі піти від неї, не намагаючись зрозуміти цей світ. Нам подаровано відносну свободу інтерпретації. Асоціація з кентавром гарна, але умовна, адже точно так свого часу Поль Дельво серійно писав жінок біля відкритих дверей, дзеркал, на порозі будинку чи в інтер’єрі – перманентну рефлексію на стосунки з авторитарною матір’ю. Можливо, з маминого малюнка – лоша на тонких ніжках – почався і довгий шлях Сергія Кухта до кентаврів. Пізніше кентавр у його полотнах поставатиме то гордим Наполеоном, то в іронічному образі Арлекіна, то простолюдином.
В обох митців недомовлене є головним сюжетом. Це їх ріднить із сюрреалістами, символістами та іншими представниками магічного реалізму. Зазначимо загальну точність ліній, стримані кольори досить суворої палітри землистих, нетипові кути огляду з приголомшливою глибиною простору, яка дозволяє гуляти повітрю всередині, нарешті, тягу до квазі-фотографічного опису не лише фігур, а й кожної травинки навколо, що робить сцени то дивними, то гнітливим, то магічними, – є то кентавр Кухта, чи людина, повернута спиною до глядача, у Ваєта. Еротика також була важливим орієнтиром для обох…
Технічно робота малярів дуже відрізнялася: американець використовував акварель і темперу, досить складний рецепт, заснований на пігментах у суміші з яйцем і водою, що надає його роботам особливу консистенцію, матову, шорстку і патиновану поверхню великої щільності. Увага до деталей Ваєта змушує згадати про великих майстрів минулого. На думку спадає Альбрехт Дюрер. Кухто писав олією, але був просто одержимий деталями.
Я не думаю, що багато хто з вас усвідомлює те, що популярність американця і депресія білоруса в якийсь момент могли б помінятися місцями. Ваєт, картини якого сьогодні постять безперервно, дійсно не був відомий, принаймні в Європі, і зазнав шквалу неприємної критики.
Деякі досвідчені в мистецтві особи, котрі формують громадську думку в таких місцях, як Нью-Йорк і Лондон, пишуть про Ендрю Ваєта з глузуванням досі. Наприклад, з нагоди його смерті у 2009 році Джонатан Джонс, арткритик The Guardian, написав про художника, який нещодавно пішов, наступні рядки: «У мистецтві Ваєт був еквівалентом Буша в політиці – регресивним, недалекоглядним, на диво порожнім і банальним. ... Його бачення ідеальної Америки з мисливцями, фермерами та добрими сільськими жителями було настільки ж химерним та ідіотським, як бачення Буша про силу добрих людей, що борються з нескінченно ворожим світом. Його творам місце в будинках політиків-республіканців, що вийшли на пенсію, і в залах засідань збанкрутілих банків. Йому не місце у Музеї сучасного мистецтва, то чому ж він там?»
А ось стаття Деніела Гранта у The Observer «Чому критики все ще ненавидять Ендрю Ваєта?» У ній він пише: «Роберт Сторр, свого часу куратор відділу сучасного живопису і скульптури в нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва, а нині декан Єльської школи мистецтв, писав про Ваєта як про “нашого найбільшого сучасного кітч-мейстера”». Хілтон Крамер, арт-критик із The New York Times, а потім і редактор The New Criterion, скаржилися на «скатологічну палітру» Ваєта, яка, можливо, є гарнішою версією твердження критика Дейва Хіки про те, що Ваєт працював у палітрі «бруду та дитячих гівенець».
І як вам таке? У той же час коли син Ваєта (теж художник) запитав охоронця в Museum of Modern Art про те, які питання йому ставлять найчастіше, охоронець відповів: «Де чоловічий туалет?» та «Де “Світ Христини”?», знаменита картина Ваєта. Ретроспектива американця, присвячена столітньому ювілею з дня його народження у 2017 році, стала першим повноцінним дослідженням кар’єри художника з часів виставки в МоМА в 1976-му. А скільки взагалі художників зупиняється всього за півкроку від слави та популярності, підтримувані однією публікою?..
У випадку із Сергієм Кухтом мені завжди не по собі… Його персональна виставка пройшла майже одразу після смерті. На той момент я була студенткою. Можу тільки припускати, який жах він пережив, перед тим, як піти на крайність і накласти на себе руки. Думала і не перестану думати про те, що може зупинити падіння таланту. Наскільки я знаю, він не перебував ні в яких спілках художників, уникав всяких «визнаних». Спонсори та розвиток приватних колекцій, виховання журналістською братією смаку сучасників, які рятувалися у 1990-ті хто як міг, або, як варіант, показ за кордоном, якщо не остаточний переїзд, щоб не зламатися під тягарем обставин і тиску хибної громадської думки? Відповідей я не знаходжу, але продовжую дивитися на його живопис із загостреним почуттям провини. Філософської краси та синтезу європейського живопису в ній вистачить, на мій погляд, на кілька поколінь білорусів... А як ви вважаєте?
Переклав Сергій Мазураш
Comments