top of page

Мистецтво дивитися у напрямку руху


Фото: Сергій Мазураш

Що спільного між Віндзорською королівською династією у Великій Британії та українським артринком? Аналогія на поверхні! Коронація Чарльза III відбулась у Вестмінстерському абатстві 6 травня 2023 року, коли Чарльзу було 74 роки.

Українським митцям, що досі перебувають у статусі «молодий художник», вже майже усім за 40. Тобто десь у віці 60–70 років, за щасливим збігом обставин, вони можуть сподіватися на титул «відомий» і «видатний». Чому так відбувається? Мій друг, галерист і художник Олександр Янович в інтерв’ю для видання «Інший Київ», пояснює цей парадокс так:

«Головна причина того, що українське мистецтво недооцінене, полягає в тому, що надто мало робіт сучасних українських художників є у постійних експозиціях музеїв і державних галерей. Тільки тоді, коли вони будуть постійно там знаходитись, і артдилер, і галерист зможуть скласти ціну, що відповідає справжній вартості тієї чи іншої роботи. У нас є два-три художники, про яких знає вся Україна. І це все. Більшість художників недооцінені, а хтось переоцінений. Переоцінені не тому, що вони погані, а тому, що розрив між недооціненими і переоціненими просто катастрофічний».

Вимушений погодитись. Але. Є ще декілька факторів. Це наслідки цілеспрямованої і системної боротьби чиновників державних інституцій проти української культури. Ректор головного художнього вишу країни намагається виселити художників з майстерень. Голова Держкіно, при підтримці Кабінету Міністрів, намагається знищити Довженко-Центр. Верховна Рада приймає закони, згідно з якими тарифи на енергопостачання для художників такі ж самі, як для промислових підприємств. Міністерство освіти встановлює для науковців ставки, що вдвічі менші, ніж у найманого працівника у кіоску тютюнових виробів. Голови регіональних творчих спілок маніпулюють з нерухомістю. Бюджетні кошти спрямовуються на створення нових умовних «Сватів» і на політичну рекламу. І ще. Ми весь час скаржимося на «несмак» пересічних співгромадян. Але звідки взятися «високому смаку», якщо навіть у професійному творчому співтоваристві досі панує «вічно живий» совок? Ось наш редактор Марина Полякова знайшла чудовий «пресреліз» на офіційному сайті Центрального будинку художника, написаний до виставки одеських митців у Києві: «Художники Одеської організації є постійними учасниками художніх виставок - всеукраїнських та міжнародних, вони проводять пленери в Одеському регіоні, симпозіуми, запрошують художників з України та проводять міжнародні зустрічі відомих майстрів пензля. Підтримуються зв’язки з місцевою та обласною владами, з міськими та обласними управляннями культури. Всі виставки, які проводить одеська організація спілки художників висвітлюються в пресі, на радіо та телебаченні». Стиль протоколу засідання обласної партійної організації середини 70-х років минулого сторіччя. Ми весь час рухаємося вперед, з головою, що повернута назад.

То звідки з’явиться у посполитих розуміння сучасного українського мистецтва? І чи варто на це очікувати? Сучасний митець зовсім не зобов’язаний втискати власну творчість у рамки обмеженості широкої публіки, чиє розуміння мистецтва залишилось (у кращому випадку) десь на рівні XVII сторіччя: щоб було красиво, схоже і зверху золотом.

Ще під час обговорення загальної концепції видання «Візіонер», ми з колегами досягли порозуміння по двох пунктах:

  1. Всеосяжне просвітництво «народних мас» у сферах культури і мистецтва – утопія. Більшість співгромадян просто не читають статті фахівців, бо це складно і не цікаво.

  2. Своїми публікаціями ми зможемо допомогти у пошуку беззаперечних аргументів тим, хто читає і хоче зрозуміти.

Для повноти розуміння скористаюся (проти власних правил) цитатою Леонардо да Вінчі: «Існує три різновиди людей: ті, що бачать; ті, що бачать, коли їм показують; і ті, що нічого не бачать». Статті журналу «Візіонер» будуть створюватися тими, що бачать, для тих, що бачать, та для тих, що бачать, коли їм показують.


Останні пости

Дивитися всі

Comentários


bottom of page