Кадан — між страхом і стилем

Олександр Ляпін. Фото Сергій Мазураш

Зайшов до відділу експертиз. Заодно подивився виставку Нікіти Кадана.

Відома мистецтвознавиця Галина Скляренко надихнула мене сходити на виставку Нікіти Кадана в НХМУ своїм враженням: «впєчатлєніе нє однозначноє». Вона не розшифрувала свое висловлювання. А я спробую поверхово пояснити свою розгубленість від побаченого.

Кадан — художник, що говорить про необхідність і силу політичного мистецтва, але створює його так, аби точно ніхто не злякався. З'являється така собі заморожена сенсами і термінами алегорія у бронежилеті. Якійсь дуже хитрий інтелектуальний маневр біля поля бою. Він розповідає про політичність мистецтва, його вплив на політику, і водночас отримує Шевченківську премію з рук держави, яку, теоретично, мав би критикувати. Політичне мистецтво в дії. Це не парадокс, звична формула виживання інституціонального художника.

Виставка «Сирена Серп Супутник» вся в метафорах, алюзіях, символах, постійних жестах до історії. Політичне тут не проговорюється, а мається на увазі. Щоб не отруїти глядача.

Щоб не відрізати собі доступ до наступної інституції. Щоб лишитися в грі.

Виставка виглядає як травма, що пройшла глибоку постобробку. Війна тут є, але вона втиснута в рамки європейської естетики: рівно настільки трагічна, наскільки дозволяє грантова політика. Сирена не рве барабанні перетинки — вона виє голосом оперної співачки, щоб не було занадто. Інтер'єр - щоб тривога залишалась в межах символу, а не реального досвіду. Це вже не рефлексія, це естетизація і інтелектуалізація посттравматичного стану для зовнішнього ринку. Бо художник посилає нас ще і в далекі античні часи.

Кадан зводить навколо себе стіни інтелектуалізму, як замок для тонких, іронічних, але безпечних висловлювань. Він не протестує — контемплює. Він не рубає по живому, а вводить суміш на базі морфіну у вже мертве тіло.

Він малює смерть, яка не викликає паніки, бо вона естетизована до стану вітража.

Кадан психоаналітик з пилкою. Розрізає символи, витягує з них зміст, змінює акценти, покриває лаком. Але те, що мало би бути болем, стає витонченою метафорою. Повернення блудного сина — тепер не критичний погляд Шевченка на оточуючий його світ, а гімн еротичним переживанням, внутрішня еротична оргія поета і художника.

Кадан ставить майстерно перемальований вуглем еротизм Шевченка поруч із чорною оргією на Щекавиці не для контрасту — а для замикання циклу. Оргія на Щекавиці, цей псевдоапокаліптичний виверг, — ніби сцена з колективного несвідомого, де ерос і танатос зустрілися, але не змогли домовитися. Все нагадує Брюлова, але без вогню.

 Марення, в якому тіло є, але лібідо вже давно втекло з кадру. Це демонстрація. Художник не споглядає біль. Він позує з ним. І з Тарасом Григоровичем, типу виставив його в новому неполіткоректному незручному світі, і кінцем світу прикрив. Всі помруть, а Кадан залишиться. На тлі розкладеного дятла. З вугіллям на пальцях. Так, ще про дятла.

Пташка-дятел — цікавий елемент експозиції. Колись яскравий, кольоровий, тепер мертвий. До Кадана прилетів птах як символ чогось живого в цьому мертвому світі. Мабуть, вдарився об скло. Можливо, не бачив межі. Можливо, подумав, що те є небо.

Він помер одразу. І Кадан не поховав.

Він вирішив — подивимось як краса розпадається. Як життя залишило оболонку для естетичних вправ. Це був експеримент — холодний, спокійний, виставковий. Кадан фотографував. Дозволяв гостям фотографувати. Маленька смерть стала перформансом. Кадан назвав це «народженням навиворіт». Мовляв, так народжується зникнення. Так ми з’являємось у зворотному напрямку. У вигляді пам'яті, такого ефемерного пам'ятника. Кадан прив'язав до ситуації, вийшло актуально. Об’єктивізована смерть. Є зручна метафора для глядача: «о, як глибоко». І навіть коли останні шматки пір’я зникли — залишився образ. Дятел, вмер, але став цікавим зразком для проекта. Це, я зрозумів, про пам'ять що стосується загиблих під час війни: солдат, цивільних, дітей. На прикладі дятла.

Мова митця перешіптування між страхом і стилем. Це не голос, це — шурхіт листа на грантову підтримку. Бо ти в системі, де за гучність тебе можуть викинути, Кадан вибрав бути почутим через натяк.

Єрмілов і нездійснений портрет Хлебнікова. Обережний натяк на нерозривний зв'язок культур. Мовляв, що би ми значили без тієї, нині ворожої, якщо прибрати її з фундаменту нашої. Слушно, але як обережно, в тексті, трошки, майже непомітно.

Ось воно, політичне мистецтво, яке прошептане так, щоб не розбудити міністра культури, міністра МВД, начальника СБУ... Це бунт умовно завірений у трьох інституціях. Спокуса бути радикальним без втрати статусу. Смерть, яку вписали в протокол. Маємо оформлений сумнів. Без ризику. Без слідів. Без шрамів. І ніколи — в лоб.