top of page

Українська «Герніка»: інвентаризація

Оновлено: 1 лют.


Матвій Вайсберг «Стіна»

«Чому українське мистецтво досі не створили свою “Герніку”?» – запитав 31 липня цього року Єжи Онух, польський художник, куратор, письменник і публіцист, в авторській колонці на «Українському тижні».


Єжи (Юрій) Онух здобув художню освіту в соціалістичній Польщі, з кінця 1980-х живе у Канаді, на рубежі 2000-х кілька років був директором Центру сучасного мистецтва у Києві (проєкт Фонду Джорджа Сороса при Могилянці, який помер через фінансову кризу та відсутність зацікавленості з боку держави). На подив Онуха, українські художники не в змозі народити мистецький твір, рівний по силі «Герніці». Назва допису «В очікуванні Герніки» – відсилання, зрозуміло, до марного очікування Ґодо, який так і не прийшов, і взагалі невідомо, хто він такий. Звучить сумно.


Колумнист порівнює дві картини, інспіровані Громадянською війною в Іспанії: «Мадрид 1937 (Чорні літаки)» Орасіо Феррера де Морґадо і «Герніку» Пабло Пікассо, теж 1937 року. Перша створена в поетиці соцреалізму, друга кубістично-сюрреалістична, «приватний мозковий штурм», як назвав її критик Ентоні Блант. Вони були представлені у павільйоні Другої Іспанської Республіки у Парижі на Всесвітній виставці мистецтва і техніки 1937 року. «Герніку» рознесли республіканські лоялісти: «недостатньо політична, не надто пряма й надто неоднозначна». Однозначною картиною «Мадрид 1937 – Чорні літаки» антивоєнно налаштована публіка була задоволена, – але сьогодні ця робота забута.

Орасіо Феррер де Морґадо. «Мадрид 1937 (Чорні літаки)»

До речі, на тій виставці гран-прі у своїй номінації отримала картина Йосифа Бродського «Виступ В. І. Леніна на мітингу робітників Путіловського заводу у травні 1917 року», та й узагалі мистецтво і техніку СРСР завалили нагородами. Коли виставка завершилася, у листопаді, в СРСР вже палав Великий терор, апофеоз попередніх політичних репресій, але кого це цікавило?


Отже, яка роль мистецтва у зображенні війни та чи будуть народжені твори рівня «Герніки», питає Онух. Його прогноз невтішний – можливо, вже минув час створення «великих творів», а головне – українські художники, котрі вийшли у міжнародний мистецький простір, змушені використовувати його універсальну мову, між тим дискурси, які пропонують «глобальні» художники, а частіше колективи художників, «практично цілковито безплідні», говорить пан Єжи. На його думку, в Україні з’явиться своя «Герніка», якщо митець вирветься з нав’язаної парадигми, «зануриться в навколишню дійсність і відфільтрує цей досвід через свій аристократичний талант».


Колонка Єжи Онуха декому в Україні не сподобалася. Здалося, що він образив українських художників, хоча закид перш за все стосувався кон’юнктури сучасного глобального артринку, – і автору довелося поясняти це у колонці 29 серпня. Під «Української “Гернікою”» він мав на увазі роботу поза кон’юнктурою, поза інституційними «бульбашками», незалежну від вимог ринку, роботу не в межах колоніальної парадигми (ми перестали наслідувати Москві, але тепер наші взірці Нью-Йорк, Берлін, Лондон, отже комплекс меншовартості залишився).


Тут хочеться дозволити собі зауваження. Попри знання українських культурних процесів, Онух все ж таки зараз дивиться на нас ззовні. Можливо, його думка про українське мистецтво воєнного часу склалася з аналізування проєктів, що показані на Заході? Ми їх тут обговорювати не будемо і залишимо на совісті тих акторів артринку, котрі влаштовують за кордоном виставки українського мистецтва хоч і ефектні, продумано-концептуальні, але надто схожі на усереднене західне мистецтво (глобальний lingo, як називає цю художню мову пан Єжи).


Як не згадати Миколу Глущенка, митця-трікстера, який все про Радянський Союз розумів, але вдавав, що вірить. 1964 року у часописі «Всесвіт» він описував відвідини шведського Музею сучасного мистецтва так: національного мистецтва там немає, зали заповнені абстракцією та просторовими композиціями з металевих уламків і дротів. Звісно, Глущенко сварив абстракціоністів на замовлення держави, але що ми самі хотіли б побачити у серці Швеції: щось оригінально-шведське чи глобальний lingo?


Щодо «великих творів», в появу яких не вірить і сам Онух… Тут у нас є суспільна травма, погано пропрацьована. За законами радянської культурної політики, «програмні» твори виконувалися на замовлення держави, влада сама вирішувала, що вважати шедеврами, за що давати премії. Нам такого вже не треба. У нас вже немає єдиного органу, що примусово формує суспільні смаки. Пан Єжи критикує «старі колоніальні кадри й інституції», які залишилися від російського колоніалізму, переодяглися у патріотів і «дотепер залишаються впливовими постатями на українській інституційній мистецькій сцені». На жаль, він нікого прямо не називає, а це було б цікаво.


Тобто потенціал українського мистецтва, з якого (не)може народитися «Герніка», потерпає і від глобальної уніфікації, і від «внутрішнього колоніалізму» старих кадрів, котрі морально застарілі (і замінили марксизм-ленінізм трипільською культурою, додамо у дужках). Значний сегмент українського мистецтва перетворився на нескінченну шевченкіану, козаччину, віночки, вишиванки, глечики, соняшники та іншу «мальовничу Україну». На шляху пошуку ідентичності у мистецтві нам, здається, бракує почуття міри й гумору, – а без них баланс між національним і гостро-актуальним не знайдеш.

До речі, якщо наводити приклад вдалої актуалізації традицій, то згадаймо недавню виставку «Садок вишневий» у київському культурному центрі Imagine Point, де були представлені й кришталева композиція з хаткою радянських часів (Іван Аполлонов), і мотанки (Олена Придувалова), і сучасний живопис (Олексій Аполлонов) – і все разом хотілося взяти й перенести до Парижа-Лондона, бо за такі українські проєкти ніде не соромно.


Ну а що ж про вітчизняну «Герніку»? Проведемо інвентаризацію українського антивоєнного мистецтва, адже ми спостерігали за ним уважно. Якщо вже підходити суто формально, така картина створена ще 2022 року. Кримська художниця Світлана Гавриленко написала «3 квітня» – омаж Пікассо, де використала його художні засоби та внутрішню напругу. Але, зрозуміло, не про омажі говорить Онух.

Світлана Гавриленко «3 квітня»

Якою може бути картина, що претендує на роль такого символу трагедії, беззахисності людського життя перед тупим ворогом, котрим стала робота Пікассо? Очевидно, їй потрібна і концентрація змістів, і емоційність, і високий художній рівень, і оригінальність, свіжість. Чому ми не можемо визнати за такий шедевр полотно Дмитра Доценка «Український ренесанс», дипломну роботу у НАОМА? Є тут і «занурення в навколишню дійсність», і фільтрування власного досвіду «через свій аристократичний талант».


Дмитро Доценко «Український ренесанс»

Або – чому ні? – полотно 2022 року Іллі Ярового «Відбитки війни. Дзеркало. Ірпінь», яке надихнула страшна реальність: зруйновані ірпінські будинки й дзеркало на шматку стіни, що вціліло у цьому апокаліпсисі.

Ілля Яровий «Відбитки війни. Дзеркало. Ірпінь»

Або ось зовсім нова робота Анатолія Варварова «Котигорошко», представлена зараз на його персональній виставці у Національному музеї «Київська картинна галерея».


Анатолій Варваров "Котигорошко"

Ми не знаємо, чи згадав тут Варваров картину Ігоря Григор’єва (1934–1977) з хлопчиками, що бавляться на понівеченому німецькому танку, але сюжет – розбита на Харківщині ворожа техніка і дитина, яка своєю присутністю знижує, висміює, деконструює всю цю «непереможну» силу, – перегукується з роботою Григор’єва, який своєю чергою надихнувся рисунками Георгія Малакова з Букринського плацдарму, зробленими після звільнення Київщини від попередніх окупантів.

На уявний конкурс, або ж всесвітню виставку, де оберуть найкращий з-поміж антивоєнних творів, Україні було б що подати. Там позмагалися б роботи Поліни Кузнєцової, Сергія Захарова, Катерини Косьяненко, Олександра Животкова, Катерини Лісової, Олексія Ревіки, Антона Логова, Олекси Манна, Данііла Немировського, Дмитра Кришовського, Ave Libertatemaveamor та багатьох інших, які весь цей страшний час працювали.


Де ж тут «Герніка», спитаєте ви, якщо більшість названих художників створюють камерні роботи: акварелі, цифрові колажі, графічні цикли? Так в тому і справа. Українське антивоєнне мистецтво характеризують, по-перше, невеликі формати та відносно прості техніки – складно було б працювати у великому форматі в дорозі, у чужих будинках, без світла. По-друге, вони часто є (особливо були у 2022-му) щоденником, де фіксуються події та враження, чимось на кшталт арттерапії. По-третє, їм властива серійність.

Так що, здається, гіпотетична українська «Герніка» – це не один «великий» твір, на який всі задивляться й закричать «ах!» (або спочатку «ганьба!», а потім «ах!», як було з Пікассо), а серії творів, що складаються у промовистий, гарячий зсередини пазл. І ми можемо відрахувати появу таких робіт від «Стіни» Матвія Вайсберга (початок 2014-го), створеної під впливом протистояння на Майдані. Саме тоді українців почали вбивати за прагнення відірватися від метрополії, завершити нарешті довгу колонізацію.


А наприкінці згадаємо, що Пабло Пікассо не був зануреним у політику. Громадянська війна на його батьківщині розпочалася у липні 1936-го, а «Герніку» він створив майже за рік, у травні 1937-го. Історик мистецтва Джон Бергер стверджує, що Пікассо ніяк не міг знайти жанр і образи для того, щоб говорити про війну, малював карикатури на генерала Франко, аж поки його друг поет Хуан Ларреа не запропонував відобразити для іспанського виставкового павільйону трагедію міста Герніки. Ми не знаємо, яким би було висловлювання Пікассо, й чи було б воно взагалі, якби не це (кон’юнктурне?) замовлення та підштовхування друга. Але в результаті художник дійсно створив антивоєнний шедевр, знайшов універсальний код болю. Шляхи мистецтва несповідимі.

Comments


bottom of page