У лютому 2022 року, напередодні повномасштабного вторгнення підступного сусіда в Україну, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького відбулася велика персональна виставка творів Ганни Криволап «Діалог традицій», що поєднала у собі два великих живописних цикли «Стрічки» й «Причетність». Ця виставка, за задумом авторки, мала апелювати до культурно-генетичного коду свого народу, своєї країни, власної ідентичності. Останні дні експозиції та запланований фінісаж перекреслила нищівна війна.
Творча «німота» й заціпеніння, що обрушилися на художницю
24 лютого, вона досить швидко подолала й обернула на творче горіння та прагнення висловлюватися. Адреналін гніву, спротиву, неприйняття виливався у творчий рух. Зокрема, у волонтерство, участь у благодійних аукціонах, майстер-класи для військових і, звісно ж, у живопис. Однією з плідних реакцій став цикл пейзажів «Світло крізь темряву», демонстрованих у Музеї Києва влітку 2023 року. «Нова реальність диктує інші форми вираження. Під впливом історичних подій змінюється світовідчуття і палітра. За темрявою завжди проступає світло», — ділиться роздумами художниця.
Увесь час від початку великої війни, Ганна Криволап плекала думку про написання портретів українських воїнів. Усе не наважувалася: чи має на це право? До рішучого кроку спонукала подруга-волонтерка, котра прийшла в сльозах і розповіла про загиблого друга — комбата 18-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї бригади Сергія Дердугу, показала фото. Тоді художниця й вирішила, що напише цього воїна. Але ж просто портрет — замало, прагнула знайти хід, що узагальнив би образ, сконцентрував би в ньому силу, рішучість і людяність українського захисника. Художниця написала втомленого, сумно усміхненого сильного звитяжця, що присів перепочити. Абстрактне тло портрета неначе Всесвіт, де калейдоскопом міняться потужної світлоносності кольори. Так, ніби шовк різнобарвних стрічок з іншої серій полотен перенісся сюди, збагативши й захистивши чи укріпивши модель… Так було створено перший портрет.
На фронті нині чимало митців, котрі захищають, даючи можливість творити колегам, зокрема друзі художниці — Сашко Положинський, Іларіон Павлюк, Ахтем Сеїтаблаєв і ті, кого просто знає як творчих особистостей — артист балету Олександр Шаповал, актор Олександр Печериця… «Знаю, що мені потрібно їх писати. Навіщо, кому, що — я не знаю, хочеться — я й пишу. Доля когось мені підкидає, то я його й змальовую. Такі речі лише здаються випадковими… Написано 10 портретів. Поки що не досить, зупинятися не збираюсь».
Ганна Криволап представляє на виставці низку портретів, яких ніхто не замовляв і не просив. Замовником виступила душа художниці — її горіння і бажання висловити й візуалізувати навалу почуттів, думок та вдячності; прагнення увічнити звитягу українців, персоналізуючи цей подвиг. І, водночас, підтримати їх, наповнюючи власною творчістю культурний простір України, аби не ставав пусткою. Бо ж захищають сьогодні українські воїни не лише землю, а народ і його глибоку культуру. Тож усі портрети написані у відповідь на порух душі, а назва виставки навіяна проникливим образом українського поета-шістдесятника Миколи Вінграновського, який «…по Вітчизні …вивірив пульс любови». Художниця ж своєю творчістю прагне синхронізувати й вивірити власний серцевий ритм й любов до Батьківщини із воїнами-захисниками. Отже в експозиції представлені фрагменти двох циклів «Стрічки» та «Воїни», що несподівано природно зійшлися в одному художньому проєкті, логічно об’єднавшись у цілісну експозицію.
Серія полотен «Стрічки» зародилася у 2012 році й міцно захопила увагу мисткині, не відпускаючи вже понад десять років. Утім до неї вона йшла з дитинства, коли вперше побачила у батьковому рідному Яготині місток із металевою рамою і натягнутою на неї сіткою. У місті є звичай, що перетворився на ритуал: на місток приїздять весільні кортежі й молодь рясно та щільно прив’язує різнокольорові шовкові стрічки до сітки, бажаючи собі ласкавої долі та щастя. Врешті, по всьому світу та в різні епохи можна зустріти священні дерева, що до їхніх гілок чіпляють стрічки із задуманими або написаними на них бажаннями. Не можна також не згадати вінки із шовковими стрічками у дівочому українському народному вбранні. Кожна стрічка там мала значення й розташована була у певному порядку. Цей ритуал став поштовхом для глибоких роздумів про народне й традиційне, про вічне та високе, а також драматичне у полотнах Ганни Криволап. Враження й асоціації посилив випадок — якось вона проїздила той місток уночі й звернула увагу на освітлені фарами авто стрічки, що тріпотіли, бились і звивались на тлі нічного космічного безкраю, щомиті складаючи нову композицію кольорів та форм. «Ці стрічки здалися мені людськими долями, які ширяють на тлі вічного природного пейзажу. Я почала їх малювати, а потім наклеювати на полотно, вирізуючи в них отвори й прив’язуючи через них стрічки… Мені хотілося поєднати глибину намальованого пейзажу і рух пласких кольорових смуг на його поверхні».
Так виник мотив великої металевої рами із напнутими невидимими струнами, до яких і прикріплені ті пасма різнокольорових стрічок, які вітер кличе за собою на привілля, а вони радо відгукуються і линуть…. не відлітаючи. Стрічки на картинах Ганни Криволап летять кометами з палаючими різнокольоровими хвостами, вибухають барвними спалахами, звучать симфоніями, кружляють палкими танками.
Елементи й активні кольори «Стрічок» владно вриваються у портрети воїнів, динамізуючи композиції. На виставці поруч із портретами експонована низка не лише відомих, а й кілька нових картин із цієї серії. У нових роботах первісний задум трансформується. В композиціях воєнного часу ці стрічки перетворюються на маскувальні сітки — захисні, — такі плетуть своїм синам і донькам, коханим, друзям українські жінки. Їхній колір залежить від призначення й пори року, Стрічки вплітаються у нові полотна захисного або, навіть, золотого кольору, доповнюючи й видозмінюючи одне одного. На одному з полотен навіть виникає золотосяйна, сліпуча захисна сітка. Так, абстрактно висловлені художницею думки викликають до життя конкретні асоціації, а конкретика відповідно очищується, переходячи на новий абстрактний рівень.
Фотографії: Сергій Мазураш
Comments