Виставка в НХМУ «Р.Е.П. ІСТОРІЯ» добігла кінця. Кілька залів у державному музеї, дивні експонати, що нагадують бурхливу протестно-мистецьку молодість в цікавому експозиційному вирішенні, купа витрачених грошей, багато відвідувачів... Кураторам вдалося показать багатовекторність, багатошаровість, багатогранність, глобальність, оригінальність, революційність, шлях до інституалізації і ще купу іншого, що характеризує Р.Е.П. як потужне явище в історії мистецтва.
Але, з іншого боку виставка «Р.Е.П. ІСТОРІЯ» нагадувала стару комірчину, куди позносили все, що колись мало значення, але втратило актуальність. Склад історичних фантомів, забутих речей, які, здається, самі вже не розуміють сенс свого існування.
Виставка мала присмак давнього ентузіазму, який вигорів у пилюці забутих сюжетів. Це не осуд – це констатація факту: навіть революційне мистецтво, якщо його не підживлювати свіжою енергією, перетворюється на архів. І цей архів тепер дивиться на нас із музейних залів, мовчазний, застиглий, з маленьких екранів галасливий, веселий, позбавлений політичного впливу і майже мистецького.
Р.Е.П. припинили діяльність під час Революції Гідності, бо реальність перевершила мистецтво. Коли вулиці стали сценою, а барикади – інсталяціями, художня акція втратила сенс. Політичне мистецтво живиться символами та метафорами, але що робити, коли сама реальність перетворюється на радикальний перформанс, де кожен стає учасником? Бути ще радикальнішими. Але це не про Р.Е.П.
Якщо протестне мистецтво потрапило в державний музей, це можна трактувати по-різному – залежно від того, хто дивиться. Філософ, мабуть, сказав би, що це – перетворення протесту, художньої революції на симулякр.
Студенти 1968 року билися бруківкою під якою був метафоричний пляж. Р.Е.П. же розповідає про те, що бруківка – це символ насильства. Більшість активістів 1968 року інституалізувалися, стали частиною системи з якою боролись. А художник, філософ, лідер протесту Дебор безсило спостерігав за цим закономірним процесом, спився, а потім застрелився. А як там художники Р.Е.П? Хоча, у групи дещо було схожим на протестантів 1968 року. У ранній фазі своєї історії Р.Е.П. справді були ситуаціоністами – вони перевертали знаки, грали з контекстами, руйнували традиційні нарративы. Вони не просто створювали мистецтво – вони діяли. А згодом їхній протест став передбачуваним і вписаним у систему. Їхні роботи більше не провокують – їх купують колекціонери, їх підтримують інституції. «Революція, яка стає стилем – це не революція!» – кинули б їм в обличчя ситуаціоністи.
Колись Р.Е.П. були палаючою акцією проти всіх, але ні за що, просто дотепна гротескна знущально критика. Тепер же стали архивом. Колись вони прагнули створити проблеми (я тоді так це сприймав), тепер – роблять важливий внесок у історію мистецтва.
Для держави визнання протестного мистецтва – це не обов’язково поразка влади. Це може бути стратегія нейтралізації. Революційне Мистецтво перетворюється в мистецтво для мистецтва.
Якщо радикальність можна помістити в рамки, вона стає частиною культурної політики. Якщо влада дозволяє мистецтву щось критикувати – значить, вона байдужа до цієї критики. Або критики не мають чіткої політичної позиції. Треба погодитись, що «Бунт, який можна інституціалізувати, вже не бунт, а частина інтер’єру галереї.»
На одній з їх давніх акцій я поговорив з якимось офіцером міліції:
Мент:
– Так, це що?
– Це критика владних наративів.
Мент:
– А конкретно?
– Це мистецтво, яке змушує замислитися, діяти.
Мент:
– А замислитися про що? Діяти як? Захоплення влади? Вбивати? Я нічого не розумію дивлячись на них. Паяци якісь.
– Замислитись про неефективну структуру влади, репресивні механізми, ідеологічну трансформацію… і так, захоплювати владу.
Мент:
– Так, так, я зрозумів – ні про що.
Якщо виставка Р.Е.П. проходить у державному музеї – чи означає це, що їхній протест не загрожував і не становив небезпеки для системи? «Ми не забороняємо таку критику – ми її виставляємо. Ми не знищуємо таких "радикалів" – ми їх колекціонуємо.» А давайте лагідно пофантазуємо про справжнє мистецтво протесту в державному музеї: 1. Художники перетворюють музей на вибухаючу політичну арену. Якщо мистецтво визнане, але все ще здатне провокувати і створювати нові конфлікти, воно живе.
2. Знайти нову форму радикального протесту. Якщо старі жести стали частиною системи, проявили себе не ефективними, треба винаходити нові дієві методи, які знову зроблять мистецтво небезпечним, актуальним. А привидів зараз багато.
Але виставка нас змушує чесно визнати: «який завгодно протест не може бути вічно новим – рано чи пізно він вмирає і стає експонатом в музеї.»
Фінал: Р.Е.П. у музеї – це перемога чи пастка? Політики скажуть: «Дивіться, це якісь незрозумілі, але забавні клоуни!» Ринок констатує: «Тепер ці роботи ще дорожчі!» А справжній радикал прокричить: «Тепер треба протестувати проти музею!»
Якщо протест можна законсервувати в експозиції – значить, його приручили.
А якщо він вже не ламає систему – спокійно покоїться у музеї – значить, Р.Е.П. вже стали пам’ятником самим собі. Мабуть заслужено. Художники Р.Е.П. дуже талановиті. Зробили кар'єри. СТАЛИ ЧАСТИНОЮ СИСТЕМИ. А може вони і не були революціонерами і протестантами. Бо насправді вуличний революційний натовп їх майже не помічав і не розумів. Преса не могла в'їхати в сенс інтелектуальних гротескних глибин неясного революційного посилу художників.
А в 2015 році два художника і одна мисткиця: Кадан, Наконечна і Рідний поїхали до Москви подискутувати про те як мистецтво може впливати на війну і пожалкувати, що виставки в «Гаражі» не буде. А це вже Іловайська трагедія відбулася , тисячі українців були вбиті росіянами. Захоплені території. Не знаю, може Абрамович їм і оплатив цю поїздку, може гонорар заплатив. Тоді все зрозуміло і гаразд. Фотографії Олександр Ляпін
Comments