Я живу у Харкові, але двічі на місяць приїжджаю до Києва. Одна з головних цілей моїх поїздок – послухати музику Валентина Сильвестрова. Зараз у Музеї Ханенків піаніст Євген Громов грає програми його музики «пізнього» або, за визначенням самого композитора, «метафоричного» періоду. Я відверто підсів на них так сильно, що не можу пропускати.
* * *
Хто такий Валентин Сильвестров? Гарне питання: складне та просте водночас. Він – композитор, живий класик музичного модерну (живий у всіх сенсах), безперечно, найвідоміший у світі український композитор. Учень класика української музики Бориса Лятошинського, учасник неформального композиторського об’єднання 60-х років «Київська група» (або «Київський авангард»). Диски та альбоми з його музикою записували великі музичні світові лейбли та досі продовжують це робити.
Все це говорить само за себе та, здається, усе зрозуміло і просто. Це так. І не так. Складнощі із Сильвестровим починаються відразу, як тільки занурюєшся у деталі. Біографія Сильвестрова та природа його музики зовсім не вписуються у сучасне уявлення про композитора зі світовим ім’ям та кар’єрою.
* * *
Ім’я Сильвестрова стало відомо у світі у 60-х роках минулого століття.
Домогтися популярності в ті часи або взагалі когось здивувати на Заході було зовсім не просто: розквіт повоєнного авангарду був у своєму зеніті (якщо не на зльоті), його ключові постаті, які на той момент вже стали живими класиками та легендами Нової музики, були живі і здорові фізично та творчо.
Крім того, передати ноти своїх творів за кордон в обхід офіційних радянських структур було справою фантастичною, а з музикою, яку тоді писав Сильвестров, – і зовсім неможливою.
Але Сильвестров передав та здивував.
Це був його ранній, «авангардний» період. Тоді Сильвестров писав складну серійну структуралістську музику. Розкладав мелодії на атоми та збирав їх у серії.
Наелектризована музика – складна, лаконічна та насичена. Але легка для сприйняття. Ну добре, – може легка не відразу, а згодом. Її складність не відштовхує, а затягує та структурує слух та емоції. Мабуть, тому, що основа музики Сильвестрова – мелодійна (але складно перероблена) та нотний текст творів внутрішньо проспіваний композитором. Вивіреність та математичність точно складеної композиції підкорена тут природному ритму людини. Твори тих років – концентровані кристально ясні зліпки музичного враження.
Наприкінці 70-х років Сильвестров різко змінює стилістику (але не власний стиль – це важливо) та обертається до елегійності «кітчу». У ранньому періоді Сильвестров оперує структурами та серіями, а тут він почав писати у самому розхожому сенсі «красиві та приємні» мелодії, солодкі до глазурованості. Тому й «кітч». Це – на перший погляд. А на справі та насправді, Сильвестров ще більше ускладнив свою композиторську техніку, якою володів віртуозно та досконало, бо ці «милі приємності» він гіпнотично сплітає у безлічі повторів та варіацій, достигаючи сомнамбулічного стану або забуття, що зводить до меж звуку та тиші. Ця тиша, здобута звивистим та вишуканим шляхом, стає символом та витоком того, що він робить зараз.
А зараз він пише красу – неприховану, відверту та щиру. Це його теперішня стилістика, у якій він працю десь приблизно останніх двадцять років. Зовсім інша музика, проста і відверто мелодійна та, здавалось б, антагоністична до тієї, що він писав раніше. Але – ні. Сильвестров змінює форми, техніки, засоби вираження та залишається самим собою. Це тільки на слух вона зовсім інша, бо увесь його досвід складної радикальної композиції залишився з ним і нікуди не подівся.
Сам Сильвестров каже про себе, що зараз він перестав бути композитором, а став ловцем музики. Він сидить та вислуховує її з навколишнього світу. Саме тому у цьому тексті я свідомо майже уникаю музикознавчих термінів, бо я під впливом того, що він робить зараз. І ще, на мій погляд, в цієї ловлі музики є переклик з відомим висловлюванням Пікассо «я не шукаю, а знаходжу».
Теперішня музика Сильвестрова – музика мало вловимих відтінків, нюансів інтонацій та повнозвучної неймовірної краси мелодій. Так, він знаходить. Так, це справжня краса.
Його рання стилістика була як стиснута наелектризована пружина, а зараз ця пружина потужно розгорнулася у повну розрядку емоцій та почуттів. Та простягається... не знаю, куди. Може, у нескінченність, може, у вищі сфери, може, у глибину людини та людяності. Мабуть, все-таки більше до останнього, бо у всій музиці, Сильвестрова, будь-якого з його періодів, є людина. Коли він пише музику, у кризові чи щасливі для себе часи, особисті та творчі, то завжди переносить та відображає той свій стан у твори.
Це відгукується та емоційно захоплює. Але не стільки близькістю емоційного наповнення чи внутрішнього стану, скільки тим, що у творах Сильвестрова є багато справжнього та щирого, тому не так важливо складна там мова або проста, його музика зрозуміла та завжди звучить дуже сучасно. Разюче чуття Сильвестрова дає точний зліпок часу через його мелодизм.
Мабуть, Сильвестров став народним митцем, кобзарем, який своїм чуттям проникає у колективне несвідоме, чує його, та перетворює у музику. Емоції, настрої, почуття – усе, що носиться у повітрі та що це повітря пронизує. Це справжнє та важливе, тому вскриває внутрішнє, допомагає його виявити та прожити.
Ще одна важлива риса музики Сильвестрова останніх років – складання мініатюр у великі цикли з купою присвят. Багателі, вальси, інтермеццо, музичні миттєвості він поєднує у великі споріднені групи, пряде з них музичні полотна та наполягає, що їх потрібно грати та слухати повністю, єдиним потоком. А присвяти – його засіб спілкування з близькими та спорідненими йому по духу митцями: класиками минулого (насамперед Шубертом, Моцартом, Шуманом та Шопеном), діалоги зі своїми друзями та сучасниками й метафізичні танці, що відводять до простору чогось «іншого». Музика миттєвостей та станів.
* * *
Грати Сильвестрова дуже складно. Ранні твори технічно складні для виконання, а пізні, що часто бувають формально не дуже складні за текстом, грати ще складніше, бо просто «отоварити» їхні ноти – геть недостатньо. Так музики не вийде.
Треба розуміти увесь закладений тут культурний прошарок, вірно розставити акценти та точно передати інтонації. Треба знати хто такий Сильвестров, коло його спілкування та інтересів, що таке його Київ і ще глибше, не тільки Київ, а й Русанівка, бо він водночас світовий та русанівський композитор, Острівна людина.
* * *
Зараз Валентин Сильвестров знаходиться у вимушеній еміграції у Німеччині, де йому дуже складно та сумно без рідної Русанівки.
Comments