Українська виставкова осінь 2023 року подарувала декілька значних подій, що певним чином торкнулися особистого бачення рідного сучасного мистецтва та його місця у світовому. Майже одночасно відбулися Львівський тиждень скульптури та виставка «Простори. Межі. Кордони» у Національному центрі «Український дім». Обидві події мали великий розголос та за своїм форматом виходили далеко за межі суто виставки. Вокзали Києва і Львова, урбаністичний простір, декілька галерей та Палац мистецтв стали локаціями для творів українських скульпторів в межах Львівського тижня скульптури. «Український дім» запропонував глядачам різноманітну, об’ємну та дуже вишукану експозицію. Підсумовуючи побачене, – ми маємо хоч не найбільшу, але гідну спадщину та потужний здобуток сучасних майстрів скульптури. Саме це нам украй потрібно для «cancel culture russia» та просування українського артпродукту. Але чогось не вистачало.
Це «щось» випадково додалося до скульптурної осені на території Київський клінічної лікарні «Психіатрія». Ця доволі різноманітна та потужна колекція мистецтва аутсайдерів має бути врахована, описана та додана до спадщини. Тим більше, що мистецькі практики – саме те, що буде рятувати ментальне здоров’я нації після війни, та, можливо, саме те, на що дає гранти УКФ.
Більшість скульптур лікарняного парку є алюзіями на відомих авторів. Ось лев Примаченко, якому синій птах хвороби посів на голову (інтерпретація автора).
Ось втілення тотального безладу та втрати сенсів. Цей стан за два роки відчув майже кожен українець.
Ось скалічені тіло і душа воїна.
А ось розп’ята та розкладена в об’ємі «Герніка» Пікассо.
Саме серед цих витворів з’явилася думка узагальнити «шлях митця» XX–XXI століть та побавитися питанням: «Що ми насправді бачимо за мистецтвом?»
Отже, психіатрія як наука почалася з Філіпа Пінеля наприкінці XVIII сторіччя та сформувалась у середині XIX, коли Еміль Крафт-Ебінґ і Еміль Крепелін створили й систематизували класифікацію психічних захворювань. За цим прийшла ера психоаналізу. Зигмунд Фрейд пропонував нові підходи до лікування, зокрема, аналіз сновидінь та усвідомлення невідомого. Нове бачення, нові висновки.
Так крок за кроком людство прийшло від «одержимості дияволом» до прийняття інакшості. Той самий німецький психіатр Еміль Крепелін почав збирати малюнки «душевнохворих». Його захоплення продовжив психіатр та історик мистецтва Ганс Прінцхорн. У 1922 році він видав книгу «Художня творчість душевнохворих».
Монографію прочитав Жан Дюбюффе, який того часу навчався у Парижі та мав можливість спостерігати бурхливий розвиток мистецьких практик. Вражений прочитаним та розчарований власними вправами, Дюбюффе у 1925-му полишає навчання заради звичайного життя на винокурні. До мистецтва він повернеться у 1942 році. Не важко припустити, що саме Друга світова війна стала каталізатором цього повернення, а також описані у Прінцхорна «спонукання для творчого акту: бажання висловити себе, гра, потреба щось прикрасити, прагнення щось упорядкувати, схильність до наслідування та потреба у символах».
Жан Дюбюффе не мав жодного клінічного діагнозу, але мав ті ж самі мотиви, що суб’єкти досліджень Прінцхорна. Дюбюффе опанував кризу та у 1944-му мав свою першу персональну виставку у паризькій галереї Рене Друена. Пізніше він стає засновником мистецького напряму art brut, що поєднує «грубе, необроблене мистецтво» людей з ментальними розладами, аматорів, самоуків та дітей.
«Під цим [Ар брют (Art Brut)] ми розуміємо твори, виконані людьми, яких не зачепила художня культура, для яких мімікрія, на відміну від інтелігенції, відіграє незначну роль або не відіграє зовсім ніякої ролі, так що будь-який вибір, зроблений автором (сюжету, використовуваних матеріалів, засобів перенесення, ритмів, способів письма тощо), ґрунтується на його особистості, а не кліше класичного мистецтва чи модного на цей момент напряму. Тут ми стаємо свідками творчої діяльності, абсолютно чистої, сирої, заново винайденої на всіх її етапах автором, яка виходить виключно з його власних імпульсів. Таким чином, це мистецтво, в якому проявляється єдина функція – винаходи, а не ті, що постійно видно у мистецтві, в основі якого полягає культура, – мистецтві хамелеона та мавпи», – написав Жан Дюбюффе у книзі «L'Art Brut préféré aux arts culturels» у 1949 році.
Практика самого Жана Дюбюффе візуально наполегливо тримається цієї концепції. Але, на відміну від першоджерела, має не абиякий комерційний успіх. Його спадок близько 10 000 робіт у провідних музеях світу та Фонд Дюбюффе у Парижі. У Лозанні зберігається його власна колекція art brut.
У 1972 році арткритик Роджер Кардинал запроваджує термін «Outsider art» – англійський еквівалент терміна «аrt brut». Аутсайдерське мистецтво стає успішною арт-маркетинговою категорією. Починаючи з 1993 року, в Нью-Йорку проводиться щорічний «Outsider Art Fair».
Цікаво, хто вони митці-аутсайдери, які складають колекції «Outsider art»?
Комей Беккі (Komei Bekki, 1952), Японія
Комей народився і живе у префектурі Сіґа. «Серед численних класичних храмів та буддійського мистецтва, Беккі бере участь у традиційній художній майстерні Biwako Gakuen, соціального центру для людей з обмеженими можливостями. Саме в цій майстерні він почав створювати свої маленькі керамічні скульптури надвечір, коли всі розходяться і залишаються лише кілька свідків – керівників майстерні. Беккі слідує незвичайному ритуалу: перш ніж почати, він знімає весь одяг, якийсь час лежить на землі, потім одягається і починає працювати. У стані великої концентрації та під час розмови із собою він починає створювати численні брили з глини. Потім він робить отвір у кожному та доробляє. Протягом багатьох років його серійні твори торкалися теми їжі, ляльок, тварин та грошей. Сьогодні Беккі займається керамікою з глини, але в минулому він створював свої вироби із землі, яку змішував із рослинами та нитками, які попередньо клав собі у рот».
Мортон Бартлетт (Morton Bartlett, 1909–1992), США
«Мортон Бартлетт, осиротів у віці 8 років та був усиновлений багатою парою з Массачусетсу. Він навчався в Академії Філіпа Ексетера в Бостоні й недовго у Гарвардському університеті. Покинув навчання, заробляв на життя незалежним фотографом. Проблеми із ментальним здоров’ям змусили його відмовитися від цієї професії. Потім Мортон спробував інші сфери, навіть служив в американській армії під час Другої світової війни. Після заснував Morton Bartlett and Associates, власне агентство графіки та друку, бо самотність була єдиною умовою його інтеграції у суспільство.
З 1936 року, паралельно зі своєю професійною діяльністю, Мортон Бартлетт почав моделювати ляльки. У 1962 році в журналі Yankee Magazine вийшла стаття про його творчість. Це сталося завдяки його сусідові та товаришу Халілу Джебрану й викликало зайвий інтерес інших журналістів. Через це Бартлетт розчленував свої скульптури, загорнув їх у газету і склав у коробки, які зробив на замовлення. У ці коробки потрапило 15 ляльок, їхні аксесуари, а також фотографії та малюнки, що зберігалися у замкнутій шафі до його смерті».
Мішель Нежар (Michel Nedjar, 1947), Франція
«Мішель Нежар народився в єврейській родині, де поєднувалися ашкеназькі та сефардські традиції. Його батько з Алжиру, мати – полька, що оселилася у Парижі, рятуючись від погромів. Документальний фільм Алена Рене «Nuit et brouillard», який Мішель побачив у 14 років, познайомив його з Голокостом та історією власної родини, яка частково зникла в концентраційних таборах. Ця трагедія, а також шок від відкриття робіт Алоїзи Корбаз в 1969-му стануть поштовхом до його власної творчості.
Ще в дитинстві Мішель Нежар був захоплений “шматтес” (“тканина, ганчірка” на їдиш), що продавала його бабуся на паризькому блошиному ринку, і ляльками, яких він одягав і трансформував. У 1970–1976 роках він подорожував країнами Європи, Північної Африки та Азії, також був у Мексиці та Гватемалі, де познайомився з традиційними магічними ритуалами та чаклунськими ляльками.
Повернувшись до Парижа 1976 року, Мішель Нежар створив свої перші ляльки. За два роки, у стані глибокої депресії, він почав виготовляти темні ляльки серії «Душа плоті», використовуючи оброблені тканини, просочені ритуальними ваннами із землі та барвників, іноді з додаванням крові тварин. Ці “заряджені” роботи вигукують про смерть та поранені тіла, на згадку про жертви Голокосту. Згодом він розробив інші серії: “Ляльки-мандрівники”, “Ляльки-Пурим” (на честь єврейського свята), “Ляльки Кудре” та “Перевернені ляльки”.
Коли Мішель Нежар ретельно малює олівцем, олійною крейдою, акрилом чи воском, він підтверджує, що вся його робота – це Poupée (фр. “лялька”). Кравець за професією, як і його батько, він використовує “шматтес”, нитки та голки, особливо в серії “Ляльки Кудрі”, а останнім часом – “Вирізані предмети” або “Кудражі”. Це асамбляжі з друкованих матеріалів, листівок, фотографій та пакування, які він збирає та пришиває на тканину чи папір. Мішель Нежар нині живе у Парижі, де продовжує свою роботу».
Ці та багато інших митців, що належать до мистецтва аутсайдерів, не відомі широко у суспільстві, за винятком таких особистостей, як Ван Гог або Яйої Кусама, коли саме артмаркетинг спрацював на відомість. Проте ми точно знаємо, що майже кожен митець, що просував мистецтво у XX столітті, вивчав чи надихався практиками аутсайдерів, будь то музейні африканські скульптури чи народні розписи. Наїв, у будь-якому стані свідомості, є першоджерелом та святим Ґраалем для плідної праці. До того ж митці завжди прагнули зсунути свідомість якомога далі від норми за допомогою речовин або власних вчинків, що розхитували нервову систему. Досі їхні біографії тим цікавіші, чим трагічніші або маргінальніші. Навіть якщо твої навички свідчать про майстерність, все одно цінність витвору полягає в його унікальному меседжі та яскравому образі. «Втрачати» навички заради пошуку влучного висловлювання так само складно, як і здобувати їх, бо геніальність – це шлях, що пролягає крізь ліс «вміння» у пустелю «невміння».
Інформація про художників і світлини: https://www.artbrut.ch
Comments