Мій друг Матвій Вайсберг – відомий український художник, один із фундаторів творчих об’єднань «Синій жовтень» та «БЖ-АРТ». 29 жовтня він повернувся до Києва з двотижневої подорожі Середньою Азією, а вже 31-го ми зустрілися у популярному київському ресторані кримськотатарської кухні «Чебурек.UA». Це було офіційне запрошення?
Як все у мене, подія ця супроводжується кількома історіями. Якось я отримав пропозицію зробити виставку «Дорожній щоденник» у Гаазі в особисті повідомлення на Фейсбуці від Максима Кононенка, мого давнього знайомого, котрий на той час був послом України в Нідерландах. Я погодився. У Гаазі виставка пройшла в Міністерстві юстиції і, мабуть, досі Європами катається. За деякий час Максим разом із тестем прийшли до мене в майстерню. Виявилося, що тесть Максима, Микола Петрович Дорошенко – наш посол в Узбекистані. Ну, поспілкувалися, переглянули картини, вже практично попрощалися. І тут Микола Петрович запрошує мене приїхати до Узбекистану. Я всерйоз тоді цю пропозицію не прийняв. Просто не зрозумів одразу характер Дорошенка.
А між тим в один момент було вирішено всю логістику, куплені заздалегідь квитки: це чимала відстань і, гадаю, чималі гроші. Бо маршрут такий: дістатися до Варшави, із Варшави літаком до Стамбула, а зі Стамбула вже прямим рейсом до Ташкента. При цьому доводиться чекати у Варшаві на літак годин дванадцять. Більше того, зрозуміло, що за нинішніх умов виставку із собою не повезеш, це фізично неможливо. Хоча назад я частину картин привіз. До речі, єдине, що Дорошенко у мене уточнив, – розмір полотен, які потрібні для роботи.
Звісно, рішення про подорож не було для мене простим. В нас війна – а я поїду малювати красу чужого світу… про який, чесно кажучи, мріяв усе життя. Не так багато місць на землі, де вдалося побувати. Але не так багато місць залишилося, куди хотілося б устигнути потрапити. Центральна Азія, Узбекистан, Самарканд, Бухара – такі місця. І ось ця мрія втілюється. Ти знаєш, у мене є серія під назвою «Чужі будинки». І мені здалося, що пристойно буде продовжити цю серію в Узбекистані, щоб не виглядати туристом, який малює місцеву красу. Якою б дивною вона не була. Ну і сталося як гадалося, як кажуть в Україні. У мене весь час у голові крутилася з Волкова цитата: «Пыль и шелка Бухары». І тільки там я зрозумів, чому пил. Тому що пил – це навіть не пил, це завись із пустелі. Якийсь дивовижний серпанок. Від цього повітря рожеве і золоте на заході сонця. Він не заважає. У мене досі відчуття солонуватого пилу на губах.
Неймовірна людина наш посол – так усе було організовано. У Бухарі ми жили в номері просто у центрі старого міста. Тобто відкриваєш вікно і опиняєшся в «Тисячі та одній ночі». Важко уявити всю цю красу. Ходиш, ходиш і дивишся, насичуєшся. Постійний удар по очах від неймовірної, досконалої краси. Причому краса з таким, я б сказав, математичним ухилом. Тому що там всюди косинуси, синуси, коли обчислювалися всі ці форми, купола чи мінарети, всі ці арки… Дивний просто, я зрозумів, народ математиків. Не дарма зараз збірна Узбекистану чемпіон світу із шахів. Тут жили Авіценна, Аль-Хорезмі, завдяки якому з’явилася алгебра, Улугбек, який побудував таку обсерваторію, що не снилася навіть великому Копернику. Тобто, це неймовірний центр культури та мистецтва. Я не вірю, що подібні речі історично просто проходять, вони відбиваються на побуті, на одязі, посуді… Все, що навколо, дуже красиво. Там такого великого «аеропортного» дизайну, як всюди, мало. Великі молли у них поки що не приживаються. Збудували, але містяни туди не ходять – ходять базаром, ходять у маленькі крамнички, звичка до яких залишається.
Народ дуже доброзичливий, дуже привітний. На жаль, російський телевізор працює. Він діє, але через їхню неагресивність з ними можна розмовляти. Вони починають слухати. Люди, з якими я спілкувався, це великі друзі України. Там було два спонсори, окрім посольства України та самого посла. Один – бухарський єврей Бенджамен Беньямінов, який колись поїхав до Сполучених Штатів, зробив себе сам, заробив гроші. Зараз у Бухарі величезний готель збудував. Він обожнює своє місто, свою країну. За його твердженням, Узбекистан – найкраще місце на Землі, в якому ніколи не було антисемітизму.
Євреї живуть там з часів руйнування навіть не другого, а першого храму. Мова бухарських євреїв близька до таджицької, перської, вони знають узбецьку. Район, де мешкали бухарські євреї, досить компактний. Зараз він кинутий фактично, там просто роблять готелі, багато туристів, багато приїжджих. І ось Бенджамен ходить і розповідає: тут мешкав учитель математики, тут моя мама, тут ми з братом ходили до школи тощо. Кілька робіт я присвятив цим епізодам, але вже у Самарканді. До єврейського району Бухари я теж трошки доторкнувся, але головне – не міг пройти повз ці всі будівлі Аміра Тимура у Бухарі та Самарканді. Місцеві люди не люблять його називати Тамерланом, адже Тамерлан – це прізвисько, Тимур Кульгавий.
Очима я був там, а серцем тут, в Україні. І виникла у мене ідея: це ж продовження мого «Дорожнього щоденника»! Чотирнадцять полотен. 50х60 і 70х100. Ось за цю поїздку – чотирнадцять полотен.
За такий короткий час?
Назвав «щоденником» – треба малювати. Готелі там чудові, але ж вони не дуже для малювання пристосовані. А я не люблю створювати людям незручності. Тому ми накупили якихось плівок, все закрили, задрапували, застелили підлогу. Досвід подібних польових умов я маю, тому що ми постійно їздимо на пленери. І я все-таки на пленерах намагаюся віддати щось тому місцю, де перебуваю, а не просто малювати свої звичні теми. Тільки одну звичну тему намалював у Середній Азії, відразу після вже сумнозвісного 7 жовтня, – менору з відбитою свічкою. І присвятив кібуцу Кфар-Аза, пам’яті загиблих там.
Ти говорив з кимось із місцевих на тему України, Ізраїлю?
Що означає місцевий? Бенджамен місцевий, Улугбек, який є другим спонсором, теж місцевий. Це дивовижна людина. Він релігійний мусульманин. Дуже мирні, доброзичливі люди. Не знаю, буває, що це все перевертається, але воно перевертається, як ми зараз бачимо, незалежно від релігійної конфесії. «Ліваки» в Європі «мочать» Ізраїль так само, як фундаменталісти. Цього я не відчув, ну, можливо, часу мало пройшло. Хтось із Ферганської долини вже встиг там кинути коктейль в ізраїльське посольство. Але взагалі відчуваєш себе в Узбекистані в абсолютній безпеці. Не треба притримувати рукою кишеню, бо в Ісламі злодійство – дуже страшний гріх. Продавці не можуть обдурити під час розрахунку, але /посміхається/ можуть завищити свої ціни. Ну… торгуйся. Це нормально.
А як у Стамбулі?
У Стамбулі дуже тривожно. Літак затримали на чотири години. Чутки про теракт. Взагалі тривога висіла у повітрі. Це я вже потім, коли приїхав, почув виступ Ердогана.
Скажи, будь ласка, Київ побачить ці чотирнадцять картин?
Ну, більшу частину, звісно. Щось залишив у посольстві, щось друзям. Я, відверто кажучи, навіть не думав, що ось так сам привезу картини додому. Так вийшло, і це найправильніший варіант. Мені оформили як годиться. Посол написав листа, котрий потрібно в золоту рамочку повисіти на стіні, Міністерство культури місцеве мені написало листа... Але роботи довелося знімати з підрамників. І, можеш уявити, я прилетів позавчора, а роботи вже на нових підрамниках! Більше того, я вже три підрамники саме такого розміру підготував для подальшої роботи. Сподіваюся, завтра і почну. Поки сіль на губах відчуваю, поки у мене в очах «пыль и шелка Бухари» або дорога із Самарканда до Бухари, я можу це малювати. Потім теж, але вже, мабуть, з іншими інтенціями.
Хотілося б звернути на іншу тему. На початку XX століття певні фактори, такі як стрімкий розвиток нових технологій, автомобілі, авіація, доступність фотографії, Перша світова, епідемія іспанки, вплинули на образотворче мистецтво. З’явилися нові стилі та нове розуміння місця художника, його призначення.
Я пов’язав би це більше з науковою революцією. З теорією відносності, квантовою механікою тощо. Художники часто випереджають події, передчувають такі речі.
На сьогоднішній день ми маємо схожу ситуацію. Стрімке зростання
інформаційних технологій, інтернет, мобільний та супутниковий зв’язок. Плюс війна, пандемія, що ми пережили. Чи можуть ці чинники докорінно змінити мистецтво XXI століття, як це сталося на початку XX?
Розумієш, мистецтво на початку XX століття все-таки було основним видовищем, мейнстримом. По суті, нічого крім літератури та мистецтва не було. Нині найчастіше говорять не про образотворче мистецтво, а про візуальне, медійне. Я, ти знаєш, у цій справі досить консервативний. Як каже наш відомий кінокритик Діма Десятерик: «Я люблю нерухомі картинки». Вони мають інші властивості. Це нікуди не подінеться, бо будь-яка маленька дитина візьме олівець і почне щось зображати. Це природно для людини. Щоправда, дитині зараз планшет замість олівця підсовують. Що буде з мистецтвом, мені важко сказати, перебуваючи всередині цього процесу. Досить складно зрозуміти форму нашого Всесвіту. Потрібно намагатися вискочити за його межі.
У мене не дуже веселі з цього приводу роздуми. Тому що вся технологічна революція, особливо зараз, штучний інтелект – це така дуже велика спокуса замінити зусилля на технології. Замінити час навчання, час розуміння. Тобто мистецтво завжди, на мій погляд, вимагає якоїсь внутрішньої платні. Ти маєш платити своєю долею. Ван Гог не дарма собі у печінку вистрілив. Усе заплачено. У кожній роботі все заплачено. Штучний інтелект нізащо не платить. Крім своїх, можливо, винахідників. Я маю на увазі лише в образотворчому мистецтві. Продукція штучного інтелекту, яку я бачив, – мертвечина, тому що для того, щоб мистецтво розмовляло, воно має бути кимось прожите.
Як далі це піде? Знаєш, я їхав у купе з військовим, котрий займається нашою радіоелектронною розвідкою «на передку». Чудовий хлопець Андрій, філософ, математик і таке інше. І тут уже виходить мало не як у Айзека Азімова в «Я робот», коли дрони намагаються скинути опіку свого господаря. Як поведеться штучний інтелект, чи не захоче він замінити людину, – це нам невідомо.
Я поки живу, займатимуся живописом. Колись сформулював, що живопис – безпосереднє послання у майбутнє. У тому сенсі, що і через сто років хтось, можливо, доторкнеться до картини й скаже: «Ну ось! Тут відбитки Вайсберга», – або там, даруйте, Рембрандта. Це такі дивні темпоральні властивості. Ти малюєш зараз, твір залишається в минулому поступово, але вектор спрямований у майбутнє. Тому що картина має пережити свого творця.
Що таке відеоарт, я не розумію, на відміну від кіно. Тобто у будь-якому відео можуть бути речі більш-менш талановиті, я просто не розумію – навіщо. При цьому я відкритий всьому новому, ти ж знаєш, я не діалектичний станковіст.
Що буде з мистецтвом? Я сподіваюся, що хоча б щось із ним буде, тому що все-таки медіа сильно вплинули й на саме мистецтво і на його сприйняття. Я людина теж певною мірою медійна, можу оцінити здобутки технологій, які мені допомагають як художнику. Наприклад, коли я їду поїздом, не можу раптом зупинитися і написати етюд. Я роблю фотографію, я можу відсікати час інакше. Як із цим часом, що за вікном прослизнув, я працюю далі, це вже інша справа. Можна уявити собі вже згаданого Ван Гога, котрий йде на етюди, тягне на собі фарби. Я теж так люблю – поставив триногу та малюй. А коли їдеш поїздом, у тебе мільярди миттєвостей, кожну можеш зупинити за допомогою телефону. Але для мене це дуже велика хитрість, тому що кожного разу, коли я відсікаю частку секунди, я вже намалював картинку всередині себе. Якщо цим не скористався, через якийсь час не намалюю цієї картини.
Я не знаю, як зміниться мистецтво. Є у мене, як вже сказав, і досить песимістичні погляди. Але, з іншого боку, стільки разів пророкували смерть живопису, а він все живе та й живе, і чогось не вмирає. Знаєш, поки я живу, я це робитиму, а далі будь що буде.
Останнє питання. Один наш дуже близький знайомий якось сказав мені, що його ставлення до людей, які оточують, багато в чому залежить від того, як до них ставиться Матвій Вайсберг. Тобто він каже: якщо Матвій зараз із кимось дружить і поважає цю людину, значить на цю людину можна покластися. Ти добре знаєшся на людях?
Не знаю, чи добре я знаюся на людях, Сергію. Я спочатку до людей завжди відкритий. Як Бабель писав про свого діда: «Він закохувався в людей, і люди йому цього не прощали». Ну, я вже прожив досить багато для того, щоб якось розбиратися. Якою мірою я умовний моральний авторитет – мені важко сказати. Можу тільки запевнити, що дуже люблю своїх друзів. Мій тато вмів дружити і зберіг дружбу на все життя з людьми ще з дитячого садочка, з Мироном Петровським, наприклад. І мені ця якість передалася.
У цьому сенсі дуже важко говорити про себе, я не люблю «важничество», зарозумілість, ти ж знаєш. Постійна зарозумілість свідчить про посередність, говорив Вольтер. Я знаю ціну собі, мабуть. Здогадуюсь. І можу ставати в позу, якщо цього вимагають обставини, або, якщо завгодно, необхідність оборони своїх кордонів. Буває. Мені про себе складно у цьому сенсі сказати. Напевно, я таки хороша людина /сміється/.
Comments